ЧОРНА КВІТКА
Яскраво-жовта сукенка майоріла між високими деревами та пахучими травами. У дівчинки в руках було три повітряні кульки – червона, кольору стиглих яблук, блакитна, що губилася на тлі ясного неба, та зелена, ніби листочки м’яти.
Сонце приємно гріло веснянки на її обличчі, а ніжний вітер розвівав кольорові стрічки в рудому волоссі. Вона була вбрана так ошатно, адже скоро мало відбутися гучне свято. Дівчинка щодня старанно збирала польові квіти для букету. Деякі з них розкривали всю свою красу лише вночі. Тому згодом, під таємничим місячним сяйвом, вона простягла руку до енотери – нічної свічки – і торкнулася пелюсток. Навколо все засяяло, світлячки жваво почали водити хороводи навколо красуні. Дівчинка залилася щирим тихим сміхом і нахилилася, щоб зірвати квітку.
Раптом світ навколо зупинився. Вона злякано затамувала дихання, серце болісно стиснулося – сталося щось жахливе. Прекрасна енотера вмить згасла і втратила свої барви – ніжні жовті пелюстки перетворилися на вугільно-чорні. Дівчинка звела погляд догори і побачила, що світло місяця зникло. Натомість над домівкою її приятеля – гарними ланами і лісами – нависла багряна пелена. Очі, вже повні сліз, завмерли – лихо йшло й до її дому.
Вона побігла через лісові хащі – залишалося зовсім трішки!... Дорогою із острахом помічала, що все навколо безповоротно втрачає свої барви. Листочки на деревах стали сірими, квіти – чорними. Саме в цей момент дівчинка чомусь подумала про свої повітряні кульки, які ще зовсім нещодавно іскрилися на сонці різними кольорами.
«Ні, я маю встигнути!» – тільки ці слова лунали в її голові. От вона перетнула межу другових володінь. Здалеку побачила його: на колінах, у розпачі, серед незрозумілих уламків. Все було таким гарячим і неприємним! Дівчинка повільно підійшла до нещасної постаті друга і поклала йому руку на плече. Він подивився на неї. «Це кінець,» – кричали його злякані очі. Вона кивнула. Сама знала. Двоє дітей стояли серед справжнього пекла. Через деякий час вони відчули, як їх накрили дивним покривалом кольору металу, яке ніби мало стамувати невимовний біль.
А ви пам’ятаєте життєрадісну посмішку та ясні оченята дівчинки, що мала чудове ім’я – Прип’ять – і хвалькуватий погляд хлопчика, що гордо носив ймення Чорнобиль? Згадуєте ту ніч, коли всі барви їхнього життя раптово зникли? Коли енотера засвітилася востаннє…
Анна Крижанівська,
гурток журналістики ВМПДЮ